“До весни залишилося чотири понеділки”. Це я прочитала кілька днів тому, у фб. На весну дуже чекають українці. Вона про це знає і неодмінно прийде. Тоді стане легше.
В Україні дуже важко. Але ті, хто у тилу, намагаються підтримувати тих, хто на фронті.
Жінка волонтер із двома доньками – двійнятами живе у Києві. Я підписана на її сторінку. Вона розповідала про те, які у столиці страшні ночі. В їхній ЖК прилітають російські дрони. А потім відразу просить допомагати фронту. І показує, як вона з друзями пакує у автівки зігрівайки для військових.
Я розповідаю своїй старшій подрузі німкені, яку я називаю Міс Марпл, про те, наскільки українці неймовірні. Які вони сильні всередині і як вміють жартувати, коли важко. Я кажу їй, що українців неможливо перемогти.
Вона відповідає дивною фразою. Я перекладаю цю фразу, як “сміятися у підвалі можуть лише сильні”. Це стовідсотково про українців.
Сьогодні вранці жінка на ім’я Наталія написала:
“На вулиці така спека – мінус 7!”.
У неї у будинку кілька днів немає світла та опалення.
Її підтримала ще одна Наталія, яка відповіла:
“Ось і я, біжу на роботу і думаю про те саме – на вулиці потеплішало”.
Обидві Наталії з Маріуполя. Нині мешкають у різних містах України. Одна педагог, працює з дітками у садочку, а друга лікарка і лікує людей.
Сотні тисяч людей: комунальники, енергетики, рятувальники, продавці, водії, пекарі, медсестри, підприємці та інші йдуть на роботу у Києві, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Львові.
У багатьох в будинках немає тепла та світла, щодня рф атакує українські міста дронами та ракетами. Але українці, незважаючи на обстріли, холод, божевільну втому, роблять усе, щоби Україна жила.
А нижче історія про мій український Маріуполь та дивовижних людей, яких, дійсно, перемогти неможливо.
***
Маріуполь, березень, 2022 рік.
Їх швидка не завжди проїжджала через скло на землі та бетонні плити. Вони виходили з машини та йшли пішки. Не молилися. Навпаки, лаялися останніми словами. І повторювали, як заклинання: “Хоч би сюди не прилетіло знову!”
Маріуполь, середина березня, вибиті вікна, розпечені будинки, чорна кіптява і попіл, що падає зверху на яскраві гойдалки та тьмяну землю.
Апокаліпсис в окремо взятому місті та голодні, немите, злі, злякані ангели, у куртках, з написом “Екстрена медицина”.
Вони закохана парочка і намагаються не виїжджати разом. Це як погана прикмета. Смерть, ніби карає за кохання. Загибеллю інших людей.
Чоловік лежить у середині двору, над ним дружина та маленька донька. Вони просять: “Погляньте, що з ним не так? Він не рухається і не відповідає”.
Фельдшери перевертають чоловіка на спину. В нього немає обличчя. Мати з донькою не вірять.
Запитують: “Може, ми помилилися? Може це не він? Наш точно живий. Він вийшов на п’ять хвилин зігріти чайник на багатті. Ми почули шипіння. Це якась нісенітниця. Так не може бути”
“Може бути”, – відповідає молодий фельдшер. Його напарниця мовчить. Вона боїться розплакатися.
Лише вчора до станції швидкої допомоги чоловік привіз дружину. Він їхав з величезною швидкістю. Кричав у відчинене вікно “Допоможіть, швидше! Прошу вас!”
Жінку витягли з машини. Вона була мертвою.
Чоловік благав, падав навколішки, просив зробити укол і оживити. Всі знали, що не зможуть, але почали реанімувати.
Троє двадцятирічних фельдшерів намагалися повернути до життя мертву жінку. Мертву мінімум годину. Її вбив уламок снаряда.
Чоловік цієї жінки помирав поряд. Від розпачу. Фельдшери не знали, як йому сказати, що її більше немає. Не могли підібрати слова. Він їх не чув. Сидів над дружиною і гойдався з боку на бік.
“Цього не може бути”. У цьому лютому березні вони чули ці слова багато разів. Кожна смерть – катастрофа. Сто, двісті, тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч катастроф, яких не повинно бути. Люди гинуть через цю смердючу війну.
До лікарні дедалі частіше привозили мертвих. Мертвих складали у підвали. Або просто залишали на вулиці поряд.
Медики не ховали мертвих. Вони намагалися врятувати ще живих.
Мертві займали весь простір у місті. Витісняли живих мешканців. Маріуполь ставав містом привидів.
Якось батьки привезли дитину і дбайливо поклали на крижану кушетку у кутку їх приймальні.
Батьки одразу повірили лікарям. Їхня донька не дихає. Жінка з мертвими очима та чоловік із розгубленим обличчям не плакали. Сиділи поряд, дивилися на дочку, гладили її по голові і гріли маленькі ручки.
Бомба впала на вулиці поряд. Від авіаудару склалися будинки довкола. Їхній будинок встояв. Вони вижили. Усі, крім дочки.
“Ми прийдемо до тебе. Не бійся, маленька. Ти не будеш там одна. Почекай, ми прийдемо до тебе обов’язково”.
Чому гул літака наймерзенніший на світі звук?
18 березня на станції маріупольської швидкої допомоги рашисти відібрали машини та ліки, які залишалися.
Фельдшери більше не могли рятувати людей.
Останні ангели в куртках із написом “Екстрена медицина” пішки йшли з міста.
***
Це було інтерв’ю у Запоріжжі, влітку 2022 року, з зовсім молодим парубком та дівчиною з Маріуполя. Вони кохали одне одного, змогли вибратися з маріупольського пекла та планували працювати далі у швидкій допомозі будь-якого українського міста.
Джерело: OBOZ.UA
